А з чого все почалось…

Думала я, вагалась, створювати блог чи ні, але таке враження що мене весь Світ наштовхував на те щоб його створити.

Насправді зараз у нас з Петьою (мабуть як і у більшості молодих пар) дуже активний період життя. Спробую описати в кількох реченнях як для нас минув минулий рік:

Ми подали документи на міграцію, розписались, готувались до весілля, відгуляли 5 весіль друзів, відгуляли наше весілля, поїхали відпочивати в Туніс, багато працювали, відмітили Новий Рік в Будапешті, знову працювали, купили фотоапарат, Петя навчився фоткати, поїхали відпочивати в Єгипет, отримали візи, переїхали в Австралію.

1.jpg

А з чого все почалось…

Жили ми на Володимира Великого. Дуже зручно – мені було 3 хв до роботи. Але ми жили в малосімейці. Диван малютка, шкаф, компютерний стіл, малесенький сервант і холодильник (на кухні для нього місця небуло, оскільки там вже стояла пральна машинка, для котроі не було місця в ванні, оскільки в ванні в принципі місця не було)  – все це займало фактично всю площу, тому від дивана до стола доводилось ходити боком. Одного дня сидячи на дивані і одночасно за компютером, Петя каже: «Слухай, я тут подумав, давай поїдемо в Нову Зеландію!». Я подумала «Який же він романтичний!» і без вагань підтримала.

Того ж дня почали гуглити… вирішили їхати в Австралію (змінили думку восновному через клімат). Через рік офіційно почали процес подачі документів. Через 10 місяців після подачі  отримали візи.  Про наші наполеонівські плани ніхто не знав (ми не казали нікому бо не були на 100% впевнені що все вийде). Першими взнали батьки  – їм ми сказали коли вже знали що нам все вдалось, тільки віз в паспортах ще не мали. Я дуже переживала як батьки поставляться до таких змін. Спочатку, кажучи мовою ІТ, вони реджектали, не те щоб вони нас відмовляли, але сама думка про те що це інший кінець Світу лякала. Але з часом, все обдумавши і осмисливши, вони «дали добро». Як тільки отримали візи ми розповіли друзям.

all_4.jpg

27 червня, День Народження мами. Проводжати нас на перон прийшли найдорожчі – наші батьки, рідні та друзі. Наблівці як  завжди на висоті, в 23 годині  прийшли всі сімями, з дітьми, дехто з вагітними дружинами.  Написали вони для нас пісню (під «В небесах замріяні кроки») і на всю горлянку її співали прямо на пероні. Наскільки знаю, проводжання закінчилось в Криївці.

Сіли ми в поїзд і поїхали. В Києві сіли на літак і через 22  години (враховуючи пересадку в Абу-Дабі) були в Сіднеї.

manly-24-of-25.jpg